Люди з Більбао народжуються, де хочуть

Іспанія, 1943 рік. Повія в місті Більбао народила хлопчика і віддала його на опіку єзуїтів. Ґаліція — жінка народила дівчинку і віддала її монахиням жіночого монастиря. Хуліан і Вікторія. Вони батьки Марії, нашої авторки і головної героїні. Роман «Люди в Більбао народжуються, де хочуть» був нагороджений Премією дебютного роману у 2022 році, а також Премією Les Inrockuptibles у номінації «Дебютний роман» Марія Ларреа — дочка емігрантів. Вона виросла серед акторів театру, декорацій, вогнепальної зброї батька, баскського революціонера і буйного п'яниці, біля красивої мовчазної матері, під насмішки друзів. І попри все стала кінорежисеркою, закохалася, створила сім’ю і відірвалася від місця свого походження. Аж доки двадцятисемирічній Марії ворожка не сказала, що вона — не донька своїх батьків. Так доля потягнула її назад, у минуле.  І щоб дізнатися правду, Марія мусить повернутися до Більбао, міста, в якому народилася... Автобіографічний пазл, наповнений несподіваною романтикою серед болючої правди, веде лінією життя авторки — від сирітства і брехні батьків до палкої кориди, кохання і народження письменниці. Приголомшлива історія, що своєю енергією та силою захоплює з першого слова. Історія про сирітство, брехню та оманливе батьківство. Про кориду, кохання, пошуки себе і народження письменниці. Видання вийшло за фінансової підтримки CNL (Франція). «Клара віддала дівчинку. Черниця прийняла малу й вирішила подарувати їй кращу долю: того дня, назавтра після Богоявлення, вона назвала крихітку Вікторією. Перша перемога над пеклом. Вікторія — моя мати.» «Саме страх Хосефи перед голками та кров’ю дав змогу її дитині народитися на світ 28 червня 1943 року. Миючи руки, повитуха запитала породіллю, як та планує назвати цього гарненького хлопчика. Хосефа припускала, що малюк — син Хуліана, її постійного клієнта, тому без вагань і церемоній назвала дитину на його честь.  Хуліан — мій батько.» «Мене гіпнотизував міраж, витворений палючою спекою; контури вулиці викривлювалися, а місто перетворювалося на послідовність хвиль і розпливчастого бетону. Батько — кармінові вуста, блискучі очі, вологе чоло — розмовляв із Жераром, власником бару, але я нічого не чула. Цмулила собі крізь соломинку гренадин, нарешті діставшись до найкращої частини — солодкого рожевого сиропу, не до кінця перемішаного з важкою солоною водою «Віттель». І далі тримаючи гучність плеєра на максимумі, я раптом побачила, що батько, похитуючись, виходить із бару. Миттю збагнула, що маю йти за ним, тому зіскочила зі свого високого сідала. От тільки батько не повертався додому. Натомість він зупинився і втупився в невидиму точку. Я віддано йшла за ним, наче маленький збро